Ч 2 ст 11 гпк

Ч 2 ст 11 гпк

Підприємство чи організація, які вважають за необхідне змінити чи розірвати договір, надсилають пропозиції про це другій стороні за договором.

Підприємство, організація, які одержали пропозицію про зміну чи розірвання договору, відповідають на неї не пізніше 20 днів після одержання пропозиції. Якщо підприємства і організації не досягли згоди щодо зміни чи розірвання договору, а також у разі неодержання відповіді в установлений строк з урахуванням поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення господарського суду.

1. Коментованою статтею визначено порядок досудового врегулювання спорів, що виникають при зміні чи розірванні господарських договорів, згідно з яким строк розгляду пропозицій щодо зміни умов чи розірвання договору обмежений 20 днями. При цьому слід враховувати, що вимоги статей 6—8 цього Кодексу щодо змісту, порядку оформлення, реквізитів претензії і відповіді на неї поширюються і на пропозиції про зміну умов чи розірвання договору та їх розгляд другою стороною.

Застосовуючи ч. 1, слід враховувати також вимоги статей 1—2 ГПК України та вимоги статей 208—210 ЦК України щодо права звернення до господарського суду, порушення справ у господарському суді та вимог до правочинів, які належить вчиняти у письмовій формі, нотаріально їх посвідчувати та здійснювати реєстрацію у випадках, передбачених законом.

Вирішуючи питання щодо досудового врегулювання спору, слід також враховувати вимоги ст. 629 ЦК України, відповідно до якої договір є обов’язковим для виконання сторонами, а принцип свободи договору, закріплений ст. 627 ЦК України, не можна ототожнювати з уседозволеністю, з правом вважати себе вільним від зобов’язань, визначених договором.

2. Враховуючи наявність ЦК України та ГК України, які регулюють тотожні правовідносини, застосовуючи ст. 11 цього Кодексу, слід також застосовувати норми, наведені у главі 22 ГК України, які кореспондуються із наведеними вище нормами ЦК України.

Статья 11 ГПК РФ. Нормативные правовые акты, применяемые судом при разрешении гражданских дел (действующая редакция)

1. Суд обязан разрешать гражданские дела на основании Конституции Российской Федерации, международных договоров Российской Федерации, федеральных конституционных законов, федеральных законов, нормативных правовых актов Президента Российской Федерации, нормативных правовых актов Правительства Российской Федерации, нормативных правовых актов федеральных органов государственной власти, конституций (уставов), законов, иных нормативных правовых актов органов государственной власти субъектов Российской Федерации, нормативных правовых актов органов местного самоуправления. Суд разрешает гражданские дела, исходя из обычаев делового оборота в случаях, предусмотренных нормативными правовыми актами.

2. Суд, установив при разрешении гражданского дела, что нормативный правовой акт не соответствует нормативному правовому акту, имеющему большую юридическую силу, применяет нормы акта, имеющего наибольшую юридическую силу.

3. В случае отсутствия норм права, регулирующих спорное отношение, суд применяет нормы права, регулирующие сходные отношения (аналогия закона), а при отсутствии таких норм разрешает дело, исходя из общих начал и смысла законодательства (аналогия права).

4. Если международным договором Российской Федерации установлены иные правила, чем те, которые предусмотрены законом, суд при разрешении гражданского дела применяет правила международного договора.

5. Суд в соответствии с федеральным законом или международным договором Российской Федерации при разрешении дел применяет нормы иностранного права.

  • URL
  • HTML
  • BB-код
  • Текст

Комментарий к ст. 11 ГПК РФ

1. Согласно ч. 1 ст. 15 Конституции РФ Конституция имеет высшую юридическую силу, прямое действие и применяется на всей территории Российской Федерации.

2. Согласно ч. 5 ст. 76 Конституции РФ законы и иные нормативные правовые акты субъектов Российской Федерации не могут противоречить федеральным законам. В случае противоречия между федеральным законом и иным актом, изданным в Российской Федерации, действует федеральный закон.

3. Если при рассмотрении конкретного дела суд установит, что подлежащий применению акт государственного или иного органа не соответствует закону, он в силу ч. 2 ст. 120 Конституции РФ обязан принять решение в соответствии с законом.

4. Несоблюдение требований о государственной регистрации нормативно-правового акта и обязательности его опубликования влечет признание этого акта недействующим и не подлежащим применению на территории Российской Федерации. В соответствии с п. 10 Указа Президента РФ от 23 мая 1996 г. N 763 «О порядке опубликования и вступления в силу актов Президента Российской Федерации, Правительства Российской Федерации и нормативных правовых актов федеральных органов исполнительной власти» нормативные правовые акты федеральных органов исполнительной власти, кроме актов и отдельных их положений, содержащих сведения, составляющие государственную тайну, или сведения конфиденциального характера, не прошедшие государственную регистрацию, а также зарегистрированные, но не опубликованные в установленном порядке, не влекут правовых последствий как не вступившие в силу и не могут служить основанием для регулирования соответствующих правоотношений, применения санкций к гражданам, должностным лицам и организациям за невыполнение содержащихся в них предписаний. В силу ч. 3 ст. 15 Конституции РФ любые нормативные правовые акты, затрагивающие права, свободы и обязанности человека и гражданина, не могут применяться, если они не опубликованы официально для всеобщего сведения.

5. Ссылка в решении суда на то обстоятельство, что на момент рассмотрения спора в суде имелось вступившее в законную силу постановление Конституционного Суда РФ, которым статья нормативно-правового акта признана неконституционной и, следовательно, утратившей силу, может быть признана несостоятельной. Так происходит, когда постановление Конституционного Суда РФ вступило в силу после реализации неконституционной нормы, и обратной силы не имеет.

6. Законы и иные нормативные правовые акты субъектов Российской Федерации не могут противоречить федеральным законам, принятым в соответствии с ч. ч. 1 и 2 ст. 76 Конституции РФ. Разрешая вопрос в соотношении федерального законодательства и законодательства субъектов Российской Федерации при рассмотрении гражданских дел судам следует соблюдать требования ст. 76 Конституции РФ о приоритете федеральных законов, принятых по предметам, отнесенным ст. ст. 71 и 72 Конституции РФ к ведению Российской Федерации и совместному ведению Российской Федерации и субъектов Российской Федерации, о приоритете нормативного правового акта субъекта Российской Федерации, если по этому вопросу субъектом осуществляется собственное правовое регулирование.

7. Если при рассмотрении дела суд установит, что норма права противоречит части первой Гражданского кодекса РФ, суд применяет соответствующую норму Гражданского кодекса РФ.

8. Правильное определение законодательства, подлежащего применению по конкретному делу, непосредственно связано с определением подсудности этих дел тому или иному суду.

9. При рассмотрении трудовых дел суду следует учитывать, что в силу ч. ч. 1 и 4 ст. 15, ст. 120 Конституции РФ, ст. 5 ТК РФ, комментируемой статьи суд обязан разрешать дела на основании Конституции РФ, ТК РФ, других федеральных законов, иных нормативных правовых актов, содержащих нормы трудового права, а также на основании общепризнанных принципов и норм международного права и международных договоров Российской Федерации, являющихся составной частью ее правовой системы.

10. Если суд при разрешении трудового спора установит, что нормативный правовой акт, подлежащий применению, не соответствует нормативному правовому акту, имеющему большую юридическую силу, он принимает решение в соответствии с нормативным правовым актом, имеющим наибольшую юридическую силу (ч. 2 ст. 120 Конституции РФ, ч. 2 ст. 11 ГПК РФ, статья 5 ТК РФ). При этом необходимо иметь в виду, что если международным договором Российской Федерации, регулирующим трудовые отношения, установлены иные правила, чем предусмотренные трудовым законодательством и иными актами, содержащими нормы трудового права, то суд применяет правила международного договора (ч. 4 ст. 15 Конституции РФ, ч. 2 ст. 10 ТК РФ, ч. 4 ст. 11 ГПК РФ).

11. При разрешении тех или иных споров судам необходимо учитывать разъяснения Пленума Верховного Суда РФ.

12. Суду разрешено применять аналогию закона и аналогию права. Данное правовое положение закреплено в ч. 3 комментируемой статьи. Например, к отношениям по уплате пеней за несвоевременное внесение налогов (таможенных платежей) может применяться по аналогии закона ст. 333 ГК РФ.

13. При определении закона и иного нормативного правового акта, которым следует руководствоваться при разрешении дела, и установлении правоотношений сторон следует иметь в виду, что они должны определяться исходя из совокупности данных: предмета и основания иска, возражений ответчика относительно иска, иных обстоятельств, имеющих юридическое значение для правильного разрешения дела.

14. Поскольку основанием иска являются фактические обстоятельства, то указание истцом конкретной правовой нормы в обоснование иска не является определяющим при решении судьей вопроса о том, каким законом следует руководствоваться при разрешении дела.

15. См. также комментарий к ст. ст. 1, 150, 253 ГПК РФ.

Статья 11. Нормативные правовые акты, применяемые судом при разрешении гражданских дел

СТ 11 ГПК РФ

1. Суд обязан разрешать гражданские дела на основании Конституции Российской Федерации, международных договоров Российской Федерации, федеральных конституционных законов, федеральных законов, нормативных правовых актов Президента Российской Федерации, нормативных правовых актов Правительства Российской Федерации, нормативных правовых актов федеральных органов государственной власти, конституций (уставов), законов, иных нормативных правовых актов органов государственной власти субъектов Российской Федерации, нормативных правовых актов органов местного самоуправления. Суд разрешает гражданские дела, исходя из обычаев делового оборота в случаях, предусмотренных нормативными правовыми актами.

2. Суд, установив при разрешении гражданского дела, что нормативный правовой акт не соответствует нормативному правовому акту, имеющему большую юридическую силу, применяет нормы акта, имеющего наибольшую юридическую силу.

3. В случае отсутствия норм права, регулирующих спорное отношение, суд применяет нормы права, регулирующие сходные отношения (аналогия закона), а при отсутствии таких норм разрешает дело, исходя из общих начал и смысла законодательства (аналогия права).

4. Если международным договором Российской Федерации установлены иные правила, чем те, которые предусмотрены законом, суд при разрешении гражданского дела применяет правила международного договора.

5. Суд в соответствии с федеральным законом или международным договором Российской Федерации при разрешении дел применяет нормы иностранного права.

Комментарий к Статье 11 Гражданского процессуального кодекса

Комментируемая статья определяет перечень нормативных правовых актов, подлежащих применению при разрешении гражданских дел в порядке гражданского судопроизводства. Все нормативные правовые акты можно поделить на:

— международные акты (конвенции ООН, Совета Европы; международные договоры РФ);

— законодательство РФ в виде Конституции РФ, федеральных конституционных законов, федеральных законов, законов РФ, законов субъектов РФ;

— нормативные правовые акты Президента РФ, Правительства РФ, федеральных органов государственной власти, органов государственной власти субъектов РФ и органов местного самоуправления.

Отметим, что следует различать нормативные правовые акты, которые применяются при разрешении дел, и нормативные правовые акты, которые применяются при рассмотрении дел. К первой группе относятся названные выше нормативные правовые акты, содержащие нормы материального права. Ко второй группе относятся нормативные правовые акты, содержащие нормы процессуального права (Конституция РФ, Федеральный конституционный закон «О судебной системе РФ», ГПК РФ, другие федеральные законы, в частности, «О третейских судах в РФ», «Об исполнительном производстве»). Судопроизводство мировых судей, помимо ГПК РФ, регламентируется Федеральным законом «О мировых судьях в РФ».

Разрешая заявленные требования, суд руководствуется нормативными правовыми актами, нормы которых регулируют возникшие отношения. Такое положение установлено комментируемой статьей.

Между тем ч. 1 ст. 196 ГПК РФ существенно сужает полномочия суда и обязывает при принятии решения определять лишь закон, подлежащий применению по делу. Буквальное толкование данного законоположения позволяет сделать вывод о том, что суд обязан руководствоваться только законом и не вправе применять иные нормативные правовые акты, перечисленные в комментируемой статье.

Аналогичное правило установлено и ч. 3 ст. 390 ГПК РФ о толковании судом кассационной инстанции лишь закона, а не применяемых норм нормативных правовых актов.

Надо полагать, что данные некорректные правила необходимо изменить с целью их единообразного толкования и устранения противоречий между ст. 11 ГПК РФ и ч. 1 ст. 196, ч. 3 ст. 390 ГПК РФ .
———————————
Беспалов Ю.Ф. Гражданское процессуальное законодательство РФ и практика применения судами РФ некоторых его положений // Вестник Университета МВД России. 2016. N 7.

Комментируемая статья устанавливает и правила применения нормативного правового акта, имеющего большую силу на случай несоответствия ему иного нормативного правового акта, регулирующего возникшие правоотношения.

В ч. 3 статьи предусмотрены аналогия закона и аналогия права. В случае отсутствия норм, регулирующих спорное отношение, применяются нормы, регулирующие сходные отношения, а при отсутствии таких норм дело разрешается исходя из общих начал законодательства.

В тех случаях, когда РФ участвует в международном договоре и им установлены иные правила, чем те, которые предусмотрены нормативными правовыми актами РФ, суд разрешает дело по правилам международного договора РФ.

В п. 2 Постановления Пленума Верховного Суда РФ от 10 октября 2003 г. N 5 «О применении судами общей юрисдикции общепризнанных принципов и норм международного права и международных договоров Российской Федерации» (ред. от 5 марта 2013 г.) разъяснено, что «международные договоры Российской Федерации наряду с общепризнанными принципами и нормами международного права являются составной частью ее правовой системы (часть 4 статьи 15 Конституции Российской Федерации, часть 1 статьи 5 Федерального закона «О международных договорах Российской Федерации»).

Частью правовой системы Российской Федерации являются также заключенные СССР действующие международные договоры, в отношении которых Российская Федерация продолжает осуществлять международные права и обязательства СССР в качестве государства — продолжателя Союза ССР» .
———————————
Российская газета. 2003. N 244.

Нормы иностранного права применяются в случаях, установленных федеральными законами РФ и международными договорами РФ.

Нельзя не отметить и следующее.

Статья 1 ГПК РФ предусматривает законодательство о гражданском судопроизводстве, которое находится в введении РФ. Комментируемая статья определяет нормативные правовые акты, применяемые судом при разрешении гражданских дел, в которых поименованы и нормативные правовые акты субъектов РФ и органов местного самоуправления.

Как известно, материальное право, а именно гражданское законодательство, также относится к ведению РФ (ст. 3 ГК РФ). Содержание ст. 11 ГПК РФ, как нам представляется, касается и нормативных правовых актов, применяемых судами до принятия КАС РФ по отдельным категориям гражданских дел, возникающих из публичных правоотношений. В настоящее время применение нормативных правовых актов субъектов РФ и органов местного самоуправления возможно при разрешении семейных дел (ст. 3 СК РФ); жилищных дел (ст. 5 ЖК РФ); трудовых дел (ст. 5 ТК РФ), которые также признано относить к гражданским. Между тем судья не может применить акты субъектов РФ и органов местного самоуправления при разрешении сугубо гражданских дел, к которым применяются положения ГК РФ.

В связи с этим полагаем, что ст. 11 ГПК РФ необходимо уточнить.

Господарський процесуальний кодекс України
Стаття 11. Верховенство права та джерела права, що застосовуються судом

1. Суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.

2. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

3. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України.

4. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

5. Суд застосовує норми права інших держав у разі, коли це передбачено законом України чи міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України.

6. Якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.

У такому випадку суд після ухвалення рішення у справі звертається до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України.

7. У разі невідповідності правового акта правовому акту вищої юридичної сили суд застосовує норми правового акта вищої юридичної сили.

8. У разі невідповідності правового акта міжнародному договору, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, суд застосовує міжнародний договір України.

9. Якщо спірні відносини, в тому числі за участю іноземної особи, не врегульовані законодавством, суд застосовує звичаї, які є вживаними у діловому обороті.

10. Якщо спірні відносини не врегульовані законом і відсутній звичай ділового обороту, який може бути до них застосований, суд застосовує закон, що регулює подібні відносини (аналогія закону), а за відсутності такого — виходить із загальних засад і змісту законодавства (аналогія права).

11. Забороняється відмова у правосудді з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.

Вирішено суперечку між ПАТ «Київенерго» та м. Київ щодо заборгованості перед НАК «Нафтогаз України»

За наслідками розгляду 19 липня питання покладення боргу ПАТ «Київенерго» за спожитий газ перед ПАТ «НАК «Нафтогаз України» на КП «Київтеплоенерго» в частині стягнення заборгованості згідно рішення Господарського суду міста Києва від 06.04.2016 р., суд, керуючись статтями 8, 13, 41, 61 Конституції України, статтями 11, 52, 334 Господарського процесуального кодексу України, постановив ухвалу, якою залишив заяву ПАТ «Київенерго» про заміну боржника у справі №910/31608/15 його правонаступником КП «Київтеплоенерго» без задоволення.

Про це зазначає Судова влада України.

Вказано, що ухвала набрала законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена протягом десяти днів з дати складання повного тексту.

Судове рішення обґрунтоване тим, що, на думку суду, ч. 3 ст. 22 Закону України «Про теплопостачання» в частині її поширення на суб’єктів господарювання, яким надано в користування (оренду, концесію, управління тощо) цілісний майновий комплекс (індивідуально визначене майно) з вироблення теплової енергії, кінцевий власник яких є відмінним від кінцевого власника суб’єкта господарювання, який раніше використовував зазначене майно (володів або користувався ним) суперечить положенням ч. 4 ст. 13, частинам 1, 4 ст. 41, ч. 2 ст. 61 Конституції України.

Таким чином, суд на підставі ст. 8 Конституції України та ч. 6 ст. 11 Господарського процесуального кодексу України не застосував положення ч. 3 ст. 22 Закону України «Про теплопостачання» до даних правовідносин, а керувався вказаними нормами Конституції України як нормами прямої дії. Це означає, що КП «Київтеплоенерго», ні територіальна громада міста Києва не мають відповідати за борги ПАТ «Київенерго» перед НАК «Нафтогаз України», а тому відсутні підстави для висновку про наявність заборгованості КП «Київтеплоенерго» за спожитий природний газ.

Одночасно з винесенням цієї ухвали, суд звернеться до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності ч. 3 ст. 22 Закону України «Про теплопостачання» у наведеній частині.

Платить придется за все

Хозяйственное производство станет мобильнее, но дороже

Під час проведення відеоконференції слід звертати увагу на дотримання процедури розгляду справи, зо-крема збереження таємниці нарадчої кімнати

Новый Хозяйственный процессуальный кодекс совершенствует механизм использования видеоконференции, нормирует фиксацию судебного процесса, делает возможным ускоренное рассмотрение отдельных категорий дел и вынуждает должников оплачивать несогласие с судебным вердиктом.

Процес під запис

За результатами спільної наради голів місцевих, апеляційних господарських судів та суддів Верховного Суду Касаційний господарський суд узагальнив інформацію про правові підходи до застосування окремих норм нової редакції ГПК.

Відповідно до ч.6 ст.11 закону «Про судоустрій і статус суддів» від 2.06.2016 №1402-VIII учасникам процесу забезпечується можливість брати участь у засіданні в режимі відеоконференції. З огляду на відсутність Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи участь у засіданнях у такому режимі поза межами приміщень судів у порядку, визначеному в чч.1, 3 ст.197 ГПК, унеможливлена. Разом з тим відповідно до ч.5 ст.197 ГПК особа може взяти участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції в приміщенні іншого суду, визначеного рішенням суду, до якого звернеться такий учасник процесу.

При задоволенні клопотання суд, попередньо здійснивши резервування зали судових засідань відповідної установи за допомогою веб-програми «Бронювання систем відеоконференцзв’язку», виносить ухвалу про участь особи в судовому засіданні в режимі відеоконференції в приміщенні визначеного нею суду. При цьому суд має враховувати встановлені процесуальні строки розгляду справи й виходити з них при визначенні дати бронювання.

Зі ст.197 ГПК вбачається, що підставами для відмови в задоволенні клопотання про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції є недотримання заявником установленого строку його подання та відсутність у такому клопотанні найменування суду, який мав би забезпечити проведення відеоконференції.

Відповідно до ч.8 ст.197 копія ухвали про участь особи в судовому засіданні в режимі відеоконференції в приміщенні суду негайно надсилається до суду, який зобов’язаний організувати її виконання, та особі, яка братиме участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції.

Вбачається, що ухвала, якою учаснику процесу відмовлено в задоволенні клопотання про участь у засіданні в режимі відеоконференції, також має бути направлена йому невідкладно.

Під час проведення відеоконференції судам слід звертати особливу увагу на дотримання процедури розгляду справи, зокрема збереження таємниці нарадчої кімнати.

У п.6 ч.1 ст.129 Конституції, ч.5 ст.11 закону №1402-VIII, ч.14 ст.8, ч.1 ст.222 ГПК йдеться про обов’язкове повне фіксування судового процесу за допомогою технічних засобів за умови явки в судове засідання хоча б одного з учасників справи (його представника), незалежно від наявності чи відсутності клопотання про це учасників. Разом з тим суд має право (з урахуванням технічних можливостей) здійснювати повну аудіо- чи відеофіксацію процесу. Проте за наявності заперечень учасника процесу проти фіксування за допомогою відеозаписувального технічного засобу таке фіксування здійснюється лише за допомогою звукозаписувального технічного засобу.

Відповідно до пп.17.7 розд.ХІ «Перехідні положення» ГПК до дня початку функціонування ЄСІТС фіксування здійснюється за допомогою звукозаписувальних технічних засобів, що функціонують у судах на день набрання чинності новою редакцією кодексу.

У разі знеструмлення суду відповідальні особи апарату складають про це акт, який за резолюцією судді долучається до матеріалів справи та може бути підставою для оголошення в засіданні перерви в порядку, передбаченому ч.2 ст.216 ГПК, та в межах установлених цим кодексом строків. Тривалість перерви залежить від обставин, що її зумовили, а отже, може визначатися не тільки датою (днями) а й годинами.

За змістом ч.3 ст.222 ГПК, немає необхідності в аудіо- чи відеофіксації процесу в разі неявки в судове засідання всіх учасників справи. Проте ведення протоколу засідання є окремим елементом фіксації. Згідно із ч.13 ст.8 ГПК розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними матеріалами, якщо не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться, а отже, і протокол не ведеться.

Якщо при підготовці справи до апеляційного розгляду апеляційний суд виявить нерозглянуті зауваження на фіксування процесу технічними засобами та/або протокол судового засідання, він зобов’язує суд першої інстанції усунути недоліки. При цьому з урахуванням строків, установлених для апеляційного розгляду справи, потрібно визначити строк, упродовж якого суд першої інстанції має усунути недоліки.

Перелік обов’язкових і можливих підстав для зупинення провадження у справі наведено в стст.227—228 ГПК, але такої підстави, як необхідність усунення судом першої інстанції допущених недоліків у вигляді нерозглянутих клопотань після надходження справи до суду апеляційної інстанції, у ГПК не передбачено.

Колегіальний розгляд

Згідно із ч.1 ст.33 кодексу справи в судах першої інстанції суддя розглядає одноособово. Проте в ч.7 ст.32, ч.1 ст.33 ГПК передбачена можливість розгляду справ місцевим судом колегіально у складі трьох суддів. У цьому разі питання про призначення колегіального розгляду вирішується за ініціативою суду або клопотанням учасника справи до закінчення підготовчого засідання суддею, який розглядає справу.

Відповідно до ст.34 ГПК питання, що виникають під час колегіального розгляду справи, вирішуються більшістю голосів суддів. Суддя, не згодний з рішенням, має право письмово викласти окрему думку. Про наявність окремої думки повідомляються учасники справи без оголошення її змісту в судовому засіданні. Окрема думка долучається до справи та є відкритою для ознайомлення. Норми чинного законодавства унеможливлюють висловлення окремої думки після закриття судового засідання, в якому про її наявність не повідомлялося. Дата викладення окремої думки має збігатися з датою прийняття рішення. Разом з тим у ч.3 ст.3 закону «Про доступ до судових рішень» від 22.12.2015 №3262-IV передбачено обов’язок суду щодо направлення окремої думки, викладеної в письмовій формі, до Єдиного державного реєстру судових рішень не пізніше від наступного дня після виготовлення її повного тексту.

Розгляд заяв про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами відповідно до ч.15 ст.32, ч.8 ст.33 ГПК здійснюється тим складом суду (як персональним, так і кількісним), який ухвалив рішення, що переглядається. Якщо такий склад суду сформувати неможливо, суддя або колегія суддів визначається в порядку, встановленому ч.1 ст.32 кодексу. Водночас відповідно до ч.5 ст.36 ГПК суддя, рішення якого у справі скасоване судом вищої інстанції, не може брати участі в розгляді заяви про перегляд за нововиявленими обставинами.

Згідно із чч.2, 3 ст.38, ч.1 ст.39 ГПК з підстав, зазначених у стст.35—37 кодексу, протягом 10 днів з дня отримання учасником справи ухвали про відкриття провадження, але не пізніше від початку підготовчого засідання або першого судового засідання учасники справи можуть заявити вмотивований відвід судді, секретарю судового засідання, експерту, спеціалісту, перекладачу. Після спливу вказаного строку заявляти відвід (самовідвід) дозволяється лише у виняткових випадках, коли про підставу відводу (самовідводу) заявнику не могло бути відомо раніше, але не пізніше ніж через 2 дні з дня, коли заявник дізнався про таку підставу.

Порядок відводу судді в разі, якщо суд дійде висновку про необґрунтованість заявленого відводу, визначено в ч.3 ст.39 ГПК. У цьому випадку питання про відвід вирішує суддя, який не входить до складу суду, що розглядає справу (ч.1 ст.32 ГПК). При цьому в п.5 ч.1 ст.228 ГПК передбачено право (а не обов’язок) суду зупинити провадження у справі у випадку надходження заяви про відвід судді.

Розгляд питання про відвід відповідно до ч.7 ст.39 ГПК має відбутися не пізніше ніж через 2 дні з дня надходження заяви про відвід, а у випадку розгляду заяви про відвід суддею іншого суду (коли питання про відвід судді неможливо розглянути в суді, в якому розглядається справа) — не пізніше ніж через 10 днів з дня надходження заяви про відвід.

Якщо суд, який розглядає справу, дійде висновку про необґрунтованість заявленого відводу, він має постановити ухвалу про передання заяви про відвід на розгляд іншому складу суду. У мотивувальній частині такої ухвали як підставу для передачі слід навести доводи щодо необґрунтованості заявленого відводу. При цьому в кожному конкретному випадку, коли йдеться про зупинення провадження у справі у зв’язку з необхідністю вирішення питання про відвід, суду слід виходити з доцільності застосування такої процедури з огляду на необхідність дотримання розумних строків розгляду та недопущення зловживань учасниками процесу своїми процесуальними правами.

Наказне провадження

Відповідно до ч.2 ст.148 ГПК з вимогами про стягнення грошової заборгованості за договором, укладеним у письмовій формі, якщо сума вимоги не перевищує 100 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, особа має право звернутися до суду в наказному або спрощеному позовному провадженні. Загальні вимоги до змісту судового наказу наведено в ст.155 кодексу.

Оскільки згідно із ч.1 ст.148 ГПК судовий наказ може бути видано лише за вимогами про стягнення обмеженої суми заборгованості за договором, укладеним саме в письмовій формі, вбачається за доцільне зазначати в судовому наказі не тільки суму коштів, які підлягають стягненню, а й договір, на підставі якого виникла відповідна заборгованість.

За ч.1 ст.147 ГПК, судовий наказ — особлива форма судового рішення, а отже, з урахуванням вимог ч.3 ст.3 закону №3262-IV його має бути внесено до ЄДРСР не пізніше від наступного дня після виготовлення. Тому внесення судового наказу до ЄДРСР лише після набрання ним чинності було б помилковим. Станом на час направлення до реєстру судовий наказ не може містити інформації щодо дати набрання ним законної сили, строку пред’явлення до виконання та дати видачі стягувачу. Такі відомості зазначають під час видачі судового наказу стягувачу, при цьому наказ не направляється до ЄДРСР повторно, оскільки реєстр не має містити кількох варіантів одного й того самого судового рішення.

Інформація щодо дати набрання чинності судовим наказом уноситься до автоматизованої системи та передається до ЄДРСР у порядку, визначеному п.2.7 Положення про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженого рішенням Ради суддів від 26.11.2010 №30, протягом 5 днів після закінчення строку на подання заяви про скасування судового наказу, яка, у свою чергу, може бути подана протягом 15 днів з дня вручення копії судового наказу. Таким чином, дані щодо дати набрання чинності судовим наказом у будь-якому разі фіксуються в ЄДРСР.

Відповідно до ч.3 ст.156 ГПК копія (текст) судового наказу, що надсилається боржникові, має містити інформацію про веб-адресу такого рішення в ЄДРСР. До впровадження ЄСІТС ця вимога може бути дотримана шляхом зазначення в судовому наказі, що відповідну інформацію можна отримати в ЄДРСР на офіційному веб-порталі.

За змістом ч.2 ст.156 ГПК, одночасно з копією судового наказу боржникові надсилається копія заяви стягувача про видачу судового наказу разом з доданими до неї документами. Оскільки в ст.150 ГПК не говориться про обов’язок заявника надати суду копії відповідної заяви, суд має самостійно її виготовити.

У постанові Верховного Суду України від 26.04.2017 №3-1522гс16 зазначено, що ст.625 Цивільного кодексу урегульовано правові наслідки порушення грошового зобов’язання, та сказано, що нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3% річних уходять до складу грошового зобов’язання й мають компенсаційний, а не штрафний характер. Отже, такі нарахування можуть бути включені до складу сум грошових зобов’язань при поданні заяв про видачу судового наказу.

Водночас у порядку наказного провадження суд не зобов’язаний перевіряти надані заявником розрахунки. У разі незгоди із судовим наказом боржник має право подати заяву про його скасування, у разі необхідності заявивши клопотання про поновлення пропущеного строку для її подання. Часом виникають питання щодо необхідності сплати судового збору при поданні заяви про скасування судового наказу. Це зумовлено тим, що відповідно до п.2 ч.2 ст.3 закону «Про судовий збір» від 8.07.2011 №3674-VI збір не справляється, зокрема, за подання заяви про скасування судового наказу.

Проте законом «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 3.10.2017 №2147-VІІІ п.2 ч.2 ст.4 закону №3674-VI доповнено пп.2 2 , за змістом якого за подання заяви про скасування судового наказу сплачується судовий збір, що становить 0,05 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

У ч.5 ст.157 ГПК передбачено, що до заяви про скасування судового наказу додається документ, який підтверджує сплату судового збору. При цьому згідно із ч.6 цієї статті в разі подання неналежно оформленої заяви про скасування судового наказу суддя постановляє ухвалу про її повернення. За загальним правилом, у разі існування неузгодженості між нормами, виданими в різний час (темпоральних колізійних норм), застосовується акт, виданий пізніше, навіть якщо прийнятий раніше акт не втратив чинності. Тобто «наступний закон з того ж питання скасовує дію попередніх».

Отже, на сьогодні сплата судового збору за подання заяви про скасування судового наказу є обов’язковою.

Внесення до реєстру

Згідно із чч.1, 6, 7 ст.240 ГПК суд може проголосити лише вступну та резолютивну частини рішення. У такому разі він повідомляє, коли буде повний текст рішення. Акт суду (повний або скорочений) підписується всім складом суду в день його написання й додається до справи. Відповідно до ч.8 ст.233 ГПК всі судові рішення викладаються письмово в паперовій та електронній формах.

Згідно із ч.2 ст.2, ч.3 ст.3 закону №3262-IV усі судові рішення є відкритими та підлягають унесенню до ЄДРСР не пізніше від наступного дня після їх виготовлення й підписання. Отже, як повне, так і скорочене рішення суду має бути викладено в письмовій формі, підписано всім складом суду та приєднано до матеріалів справи.

Убачається, що скорочене судове рішення фактично складається з метою фіксації факту проголошення певного результату розгляду. З огляду на викладене до автоматизованої системи документообігу та до ЄДРСР слід уносити та направляти саме повні тексти судових рішень.